Печена І.П.
Державний навчальний заклад
«Глухівське вище професійне училище»
Сумської області
ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ В УЧНІВ НА УРОКАХ БІОЛОГІЇ ТА ЕКОЛОГІЇ
Анотація. У статті проаналізовані наукові підходи до визначення
сутності соціально-психологічної компетентності та її структури. Описані форми
та методи формування соціально-психологічної компетентності в учнів на уроках
біології та екології.
Ключові слова: компетентнісний підхід, соціально-психологічна
компетентність, структурні компоненти соціально-психологічної компетентності:
когнітивна, мотиваційна, поведінкова,
емоційна, методу
проєктів, модельний метод, метод проблемного викладу матеріалу, групова форма
роботи.
Сучасні
європейські освітні тенденції висувають специфічні вимоги до професійної
підготовки учнів у закладах професійної (професійно-технічної) освіти.
Компетентнісний підхід, який усе частіше застосовується в організації
освітнього процесу в училищі, сприяє рішенню проблеми якості професійної
освіти.
Ефективність навчальної й виховної діяльності учнів значною мірою залежить
від розвитку у них навичок конструктивної соціальної взаємодії і системи
відповідних психологічних знань. Тому актуальним завданням системи освіти є
створення умов для формування і розвитку соціально-психологічної компетентності.
Питання професійного становлення людини в
соціумі та формування компетентностей
особистості досліджувались на
філософському (Л. Шабарура), психолого-педагогічному (В.Байденко, І.
Зимня, Є.Калініна, Є.Климов)) і соціально-психологічному (А.Деркач),
В.Куніцина, Є. Кобилянська, Є. Овчарова, А.Сухов та інші) рівнях [3,7].
На основі філософського підходу ключові компетентності розглядаються як група базових цінностей, від
яких залежить успішність особистості в житті та які пов’язані з головними
принципами моралі сучасного суспільства: досягнення успіху, вибір власного
напрямку самореалізації в житті, розуміння себе й власного внутрішнього світу
тощо.
У дослідженнях учені загальнопсихологічного підходу (В. Дружинін), Ю.
Майсурадзе, Н. Яковлева, В. Толочек, ДЖ. Равен, Дж. Р. Андерсон) розглядають
компетентність як складне психологічне утворення й вважають, що вона не
зводиться до розрізнених знань, умінь, а є інтегрованою характеристикою
цілісної особистості, професіонала, що виявляє мотивацію до засвоєння знань і
вмінь, особистісні якості, здатність до вирішення проблемних завдань [6, с.5].
У
вітчизняній науково-практичній літературі поняття «компетенція» і
«компетентність» в більшості випадків вживаються для вираження достатнього
рівня кваліфікації й професіоналізму фахівця, однак мають різне змістовне
наповнення. Компетенція характеризує вимоги середовища, а компетентність
відображає відповідність людини цьому середовищу.
Більшість авторів під компетентністю розуміють загальну здатність і
готовність особистості до діяльності, що ґрунтується на знаннях і досвіді,
набутих у процесі навчання та виховання, зорієнтованих на становлення й
розвиток особистості як суб’єкта життя, активну інтеграцію в суспільство,
освоєння різноманітної рольової поведінки в процесі власної життєдіяльності.
Компетентнісний
підхід полягає в оцінюванні знань особистості як інструмента розв’язання
професійних і життєвих проблем, прийнятті ефективних рішень у різних сферах
життєдіяльності людини. Саме поняття компетентності включає включає в себе не тільки когнітивний складник, а й мотиваційну, етичну, поведінкову,
соціальну систему ціннісних орієнтацій.
Однією
із ключових у структурі професійної компетентності учнів є
соціально-психологічна компетентність. Аналіз літератури щодо визначення
поняття «соціально-психологічна компетентність» дає нам можливість з’ясувати
сутність підходу до його змісту з точки зору різних науковців.
Під
соціально-психологічною компетентністю І.Єрмаков розуміє здатність індивіда
ефективно взаємодіяти з людьми в системі міжособистісних відносин і включає
вміння орієнтуватися у соціальних ситуаціях, правильно визначати особистісні
особливості й емоційний стан інших людей, обирати адекватні способи спілкування
й реалізувати їх у процесі взаємодії [2].
Науковець Л.Е.Орбан-Лембрик соціально-психологічну
компетентність розглядає як важливу складову соціально-психологічної структури
особистості, її внутрішньою властивістю і регулятором поведінкових проявів
людини. Розвиток і становлення соціально-психологічної компетентності розглядається
в єдності внутрішньої психічної й зовнішньої практичної діяльності: з одного
боку, соціально-психологічна компетентність особистості проявляється,
формується і розвивається в соціумі, з іншого – соціальне середовище, володіючи
великою кількістю ступенів свободи, у значній мірі визначається особистими
інтерактивними, перцептивними можливостями та комунікативними якостями індивіда
[5].
На
думку Л.Лєпіхової, складовими соціально-психологічної компетентності виступають
соціально-психологічні властивості особистості. У якості складових соціально-психологічної компетентності,
визначених експериментальним шляхом, Л.Лєпіхова виділяє такі особистісні
властивості: соціальний інтелект, адаптивність до соціальної ситуації,
особистісна гнучкість, вербальний інтелект, м'яка домінантність як керівництво
ситуацією, соціальна сміливість, ініціатива у контактах, упевненість у собі,
успішність у житті [4].
Отже,
соціально-психологічна компетентність являє собою цілісну характеристику
індивіда, яка обумовлює ефективність його взаємодії із соціумом.
Соціально-психологічна компетентність як інтегральне утворення містить у собі
знання про суспільство, механізми й сценарії міжособистісних інтеракцій,
адекватні уявлення про соціальні об'єкти й ситуації, уміння прогнозувати їхній
розвиток, а також навички самоконтролю, впливу на інших людей і особистісні
якості, що визначають характер взаємин.
Проведений науковий аналіз дозволив нам виділити у структурі
соціально-психологічної компетентності такі компоненти:
- когнітивний (систему знань про сутність, структуру,
особливості взаємодії, знання про стилі спілкування; фонове знання, тобто
загальнокультурна компетентність; творче мислення);
- поведінковий (загальні та специфічні вміння, що дозволяють
успішно керувати ситуацією взаємодії, застосовувати конструктивні стратегії
поведінки у конфліктних ситуаціях; експресивні вміння; перцептивно-рефлексивні
вміння);
- мотиваційний (розширення простору соціальних інтересів,
спрямованість на взаємодію, високий рівень домагань та потреби у спілкуванні,
готовність до прояву компетентності, відповідальність);
- емоційний (гуманістична установка на взаємодію, готовність
вступати з іншою людиною в особистісні, діалогічні взаємини; високий рівень
емпатії та рефлексії; позитивна Я-концепція) [3].
Оптимальними технологіями
й методами для формування соціально-психологічної компетентності в учнів, на
наш погляд, є метод проєктів, модельний метод (ділові й рольові ігри), метод
проблемного викладу матеріалу, впровадження групових форм навчання.
Вибір методу проєктів
обумовлений тим, що він не лише поглиблює знання учнів з певної теми, а й
задовольняє потреби підлітків у презентації себе та своїх здобутків серед однолітків.
Підготовка проєктів у 10 класі «Складання характеристики виду за видовими
критеріями», «Генотерапія та її перспективи», «Генетичний моніторинг у людських
спільнотах», «Скринінг – програми для новонароджених» розвиває в учнів навички
організації власної навчальної діяльності, формує вміння брати на себе
відповідальність, брати участь у прийнятті рішень, ставити мету й планувати
результат, аналізувати, коректувати.
При проведенні контрольних
робіт у IV рівні складності даю учням декілька творчих завдань, а
вони самостійно обирають собі одне. Вибір учнями певних завдань свідчить про їх здатність до самооцінювання.
Вміння самостійно приймати
рішення йти на компроміс, досягати спільної згоди формую в учнів при проведенні
тестових завдань з тем «Розмноження організмів», «Закономірності спадковості»,
«Генотип як цілісна система», «Індивідуальний розвиток організмів» та ін..
Ефективна також групова
форма навчання при розгляді будови, властивостей та значення вуглеводів,
білків, життєвих циклів у рослин і тварин, поняття про середовище існування.
Учні в групі обговорюють хід виконання проблемного завдання, розподіляють між
собою обов’язки, обирають рецензента з іншої групи. Все це формує в них вміння
приймати рішення, робити власний внесок у спільну справу, розвиває активне
спілкування та співробітництво. Почуття групової належності дає учням змогу
долати труднощі, які виникають на їхньому шляху. Вони відчувають істину емоційну і інтелектуальну підтримку з
боку одногрупників, яка дає їм можливість вийти за межі їх теперішніх знань та
вмінь. Спільні дії в малих групах, обговорення матеріалу, навчання один одного
дають можливість краще зрозуміти та засвоїти навчальний матеріал.
Результативна групова
робота і при проведенні лабораторних та практичних робіт.
Метод проблемного викладу
нового матеріалу використовую при
вивченні зчепленого успадкування. Учням ставлю запитання: «Чому при аналізуючому схрещуванні дигетерозиготних
мух замість очікуваного розщеплення за
фенотипом 1:1:1:1 83% мух мали комбінацію, як у батьківських форм, а тільки 17%
рекомбінованими?». Пропоную учням у грі стати співробітниками лабораторії
Т.Моргана й на основі вивченої інформації пояснити отримані результати. Процес
мислення набуває продуктивного характеру й після «мозкового штурму», діти
самостійно роблять правильні висновки. Учням, які запропонували правильну
гіпотезу, вручаю «Нобелівську премію».
Модельний метод надає учням
найбільшу можливість самостійного й творчого пошуку. Ділові й рольові ігри – це
реалізація модельного методу навчання, і на сьогоднішній день є дуже
популярним. Його використання дозволяє програвати різні соціальні ролі,
досліджувати навколишнє середовище для виявлення їх можливостей і ресурсів (як
матеріальних, так і людських), формувати готовність покладатися на суб'єктивні
оцінки і йти на помірний ризик і т.д. у модельній (штучно створеній) ситуації.
Ігрова модель навчання
створює умови для вільного висловлювання учнями власної думки, визначення
певної аргументованої позиції.
Особливу увагу приділяю
формування «здорової атмосфери» в групі, підвищенню культури взаємодії між
учнями, налагодженню емоційного контакту між викладачем та учнями, створенню в
групі доброзичливого позитивного мікроклімату.
Знайомлю учнів з методикою
проведення аутогенного тренування як методу керування своїми емоціями,
подолання хвилювання, профілактики нервової перевтоми. Це привчає учнів
поводитися впевнено, вірити у власні сили.
Таким чином, проведений нами теоретичний аналіз дозволяє
інтерпретувати соціально-психологічну компетентність як спеціальну здатність
особистості, яка має природні задатки у формі певних соціально-психологічних
властивостей і вдосконалює в ході набуття професійних знань, життєвого досвіду
й у процесі міжособистісної взаємодії.
Список використаних
джерел
1.
Архипова С. П. Професійна компетентність і професійність соціального
працівника: сутність і шляхи розвитку. Соціальна робота в Україні: теорія і практика.
2004. № 2. С. 9 – 19.
2.
Єрмаков І. Педагогіка життєтворчості: орієнтири для ХХІ століття. Кроки до
компетентності та інтеграції в суспільство: наук.-метод. зб. [ред. кол.
Н.Софій (голова), І. Єрмаков (керівн. авторськ. кол-ву і наук. ред.) та ін.]. Київ:
Контекст, 2000. С. 58 – 72.
3.
Зимняя И.А. Компетентностный подход. Каково его место в системе современных
подходов к проблемам образования? (теоретико-методологический подход). Высшее
образование сегодня. 2006. № 8. С. 21–26.
4.
Лєпіхова Л.А. Соціально-психологічна компетентність у цілеспрямованій поведінці
особистості / Л.А.Лєпіхова // Практична психологія та соціальна робота. – 2006.
– № 2. – С. 65–69.
5. Орбан - Лембрик Л.Е. Компетентність особистості як
соціально-психологічний феномен / Л.А.Орбан - Лембрик // Збірник наукових
праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2007. –
Вип. 12. – Ч.І.
6. Пометун О.І. Теорія та практика послідовної реалізації
компетентнісного підходу в досвіді зарубіжних країн/ О.І Пометун //
Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські
перспективи.- К., 2004.- С. 15-25.
7. Социальная психология: (учебное пособие для вузов)/под.
ред.. А.Н. Сухова, А.А. Деркача. - М.: ИЗд. Центр Академия, 2001.- 600 с.
0 Коментарі